Встановлено пам’ятний знак воїнам Української Галицької Армії
Сьогодні – велична подія, подія Століття, адже, саме 100 років тому на території нашого селища розгорталися драматичні події, які замовчувались у радянський час. 100 років тому тут віддали за Україну свої життя воїни Української Галицької Армії.
«Уже довгий час я разом зі своїми однодумцями виступаємо за встановлення пам’ятного знака на кладовищі воїнів Української Галицької Армії, які 100 років тому віддали молоді життя за волю України і не повернулися додому в Галичину. Вшануймо звитяжців!», - пише Олександр Роговий – почесний краєзнавець України
Вважаємо, символічно, що сьогодні в Свято Покрови Пресвятої Богородиці на місці поховань біля парку, було встановлено та освячено Пам’ятний знак воїнам Української Галицької Армії. За ініціативи селищного голови Завальнюка Василя Васильовича, за сприяння вчителя -історика Анатолія Кричковського ( за його зверненням в нашому селищі в пам’ять Галицьких Стрільців також найменовано вулицю), громадського діяча Юлії Голуб, за підтримки депутата обласної ради Анатолія Ковальчука наш Турбів поповнився ще одним історичним та пам’ятним місцем в підтвердження того, що людська пам’ять та шана не має меж.
( Нижче надаємо історичне дослідження краєзнавця Олександра Івановича Рогового «Галичани на Турбівщині»)
Галичани на Турбівщині
В середній течії лівої Богової притоки Десни простягнулася край, в центрі якого лежить Турбів. У період Українських визвольних змагань тут розгорнулися драматичні події, які замовчувалися у радянський час.
Від червня до серпня 1919 року на Турбівщині палало антирадянське повстання на чолі з отаманом Максимом Осадчим, ледве придушене червоними. Та вони торжествували недовго – 17 серпня район Прилуки осягнула Запорізька група Армії УНР, за якою ішла Українська Галицька Армія (далі – УГА).
Та лише вигнали «червоних» – як наповзли «білі» (Добрармія Денікіна). Проти них на Липовеччину висунуто ІІІ корпус УГА, а «1-ому Корпусови поручено — ще сьогодня приготовити дві бригади в районі Калинівка - Прилуки як запас».
На 9 жовтня 1919 року у «Деннику УГА» бачимо дальші пересування: «10-та Бригада перейшла в Козятин, 9-та осягнула район Калинівки, а 5-та — Старі Прилуки. Бригади ІІІ-го Корпуса осягнули вчера згадані райони, сьогодня ведуть розвідку. 1-ому Корпусови поручено пересунути завтра бригади, що находяться в армейськім запасі, а то 5-ту Бригаду — до Созов - Созовки, а 9-ту до Турбова – Приборовки».
Вже за 10 жовтня читаємо: «I-ший Корпус: 10-та Бригада від вчера в Козятині як запас, 9-та Бригада переходить сьогодня в район Турбів - Приборовка, а 5-та в район Созов – Созовка» (Зозів-Зозівка – авт.).
Та добровольці спочатку відтиснули Народну Армію до Брацлава і Жмеринки, а Українську Галицьку Армію до Монастирища. Розгромлений ІІ корпус УГА відступив до Калинівки. У Липівці з кількох корпусів УГА була спішно створена «група Кравса». На полі між Скиткою і Романовим хутором завдяки підведеним з Турбівщини резервам денікінці були розгромлені. Долю битви вирішив блискучий фланговий удар 9-ї Угнівсько-Белзської бригади ІІІ-го корпусу УГА під командуванням сотника Й. Фещура по правому крилі Романо Хутірської групи противника (з південно східної околиці Скитки). Українські війська зайняли територію до лінії ІллінціТягун-Мервин-Чагів-Ростівка, зав’язавши бої за станцію Оратів. При цьому 5-та Сокальська бригада зайняла Чагів і Ростівку, а потім з Лопатинки вдарила на ст. Оратів.
На жаль, втрутився «генерал Тиф» і білогвардійцям вдалося опанувати всім простором Південно-Західної залізниці аж до Вінниці та Козятина. Уже 1 листопада 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра віддав наказ про «відворот армії з держаних позицій на лінію Прилуки - Жабокрич - Лука Жабокрицька. Приказ цей зістав вповні сповнений. Як видно було з відчитаних звітів корпусів — вже слідуючого дня Команди Корпусів дали підчиненим собі бригадам евакуувати шпиталі і відтягати тяжку артилерію в задні позиції. Очевидно, що приказу відвороту цілої армії — оскілько такий відворот не має перемінитися в панічну утечу — не можна виконати протягом кількох днів. Зрозумів це і сам Гол. Отаман, бо в своїм приказі говорить о постепеннім відвороті, а такий постепенний відворот … і розпочався».
Через велику кількість хворих УГА втратила боєздатність – і в Липівці розпочалися переговори про припинення бойових дій. 19 листопада Начальна команда Галицької армії, по угоді з Добрармією, пропонувала: «5 бригада від’їде залізницею з залізничної станції Липовець до Козятина, щоб на станції Липовець було приготовлено перед полуднем 22 падолиста ц. р. 98 критих возів і 43 платформи…». Та на момент від’їзду наспіло донесення, що Козятин зайняв добровольчий 75-ий севастопольський полк.
Через скупчення великого числа хворих генерала Шіллінг наказав галицьким частинам полишилися на своїх дотеперішних місцях. Вслід за тим видано директиви для наступного перегрупування корпусів: «I-ший Корпус: Козятин —Самгородок – Махновка зі штабом біля Калинівки. ІІІ-тий Корпус: по обох сторонах залізниці Браїлів - Винниця. II-гий Корпус, по обох сторонах вузко-колійки Турбів – Немирів». Поки ІІ-гий і ІІІ-тий Корпуси продовжували свій перехід, Турбів з 25 листопада на деякий час став осідком 9-ї Бригади І-шого Корпусу. На 30 листопада вона вже була у Гнівані, а в Холявинцях і Турбові стояла кінна бригада сотника Коссара. «І-ший Корпус мав відтягнути фронт на лінію Вахнівка – Поток» (із «Денника УГА»).
Через велику кількість хворих УГА з наближенням червоних змушена була укласти і з ними угоду, по якій їхні корпуси стали бригадами Червоної Української Галицької армії. У «Деннику УГА» за 1 березня 1920 року зазначалося; «Ситуація без змін. Після закінченої реорганізації мають відійти бригади в район на схід від Винниці, а саме: 1-ша Бригада УСС — район Самгородок, 2-га бригада — район Прилуки, 3-та Бригада — район Липовець».
Про це пише В. Завальнюк в книзі «Українська Галицька армія на Поділлі»: «За планом, реорганізація мала закінчитися 12 березня. Бригадам належало зайняти район на схід від Вінниці: 1-й – коло Самгородка, 2-й – коло Прилук, 3-й – під Липовцем…. Визначався і маршрут пересування… Проте, в планах відбулися зміни. В березні група отамана Ю. Тютюнника та армія генерала М. Омеляновича-Павленка почали пробиватись на захід на з’єднання з армією УНР, яка мала воювати в складі польського війська…»
Між галичанами і Армією УНР розпочалися переговори. В 20-х числах квітня 1920 року 2-га і 3-я бригади галичан підняли антирадянське повстання в районі Вінниці та Вапнярки, але воно закінчилося трагічно. І знову рили могили на галицьких кладовищах…
Хворі лікувалися у сучасній на той час (збудована 1912 року) Новоприлуцькій земській лікарні. Наприкінці 1919 - на початку 1920 року тут і навколишніх селах від тифу померло чимало стрільців Української Галицької Армії. Кілька сотень галичан були поховані у Турбові на невеликому клаптику землі біля парку, між дорогами до лісу і на Вінницю, де в ті часи, тут був березовий гайок. Воїнів-галичан ховали по кілька в одній могилі. На цьому місці довго забороняли гратись дітям і пасти худобу.
З тих пір я разом зі своїми однодумцями виступаємо за встановлення пам’ятного знака на кладовищі воїнів Української Галицької Армії, які 100 років тому віддали молоді життя за волю України і не повернулися додому в Галичину.
Вшануймо звитяжців!
Олександр Роговий – Почесний краєзнавець України
