Село Вахнівка
Знак при в’їзді до села
Село Вахнівка – центр Вахнівського старостинського округу Турбівської селищної громади.
В 1578 році польський князь Януш Збарський, воєвода брацлавський на річці Вільшанка заснував м. Вахна. Пізніше назва трансформувалась у “Вахнівку”. Можливо назва походить від польського “Wachman” (караульний, сторожовий). Вахнівкою послідовно володіли такі володарі: князь Олександр Вишневецький, князі Важський, Почаї, графиня Воржецька, генерал Рожуальд Тжечецький, Голяновський, Фудаковський, Драгомірецький Карл і Громіцькі.
В 1663 році гетьман Дорошенко спільно із турецькими полководцями направив величезне військо на штурм Чигирина. Серед найактивніших захисників незалежності України згадуються і вахнівчани. Вахнівську старшину Дорошенко повелів закувати в кайдани і піддати жорстоким тортурам.
Від часу заснування у Вахнівці проживало населення, яке розділялось на три великі національні групи: українці, євреї та поляки. Чисельність населення у Вахнівці:
1865 рік - 3214 чол. (поляків – 695 чол., євреїв - 740 чол., українців - 1782 чол.);
1892 рік - 3685 чол.;
1919 рік - 9666 чол.;
1920 рік - 7430 чол.
На початку XX століття у Вахнівці діяли 1 православна церква, 1 костел, 1 синагога та 2 єврейські молитовні. Також діяли 1 українська школа (церковно-приходська), 1 польська (приватна), та 2 єврейські (одна з них двоповерхова).
До складу Вахнівської волості входили Ясенки, Брицьке, Шендерівка, Конюшівка, Старі Мости, Біла, Костянтинівка.
На терені містечка розташовувались такі торгові точки: свиняча торговиця (на місці сучасної школи), кінська торговиця (біля костелу) та базар. У кінці XIX століття у Вахнівці відбувалось одинадцять ярмарок у рік, базари - по неділях. У центрі розташовувались крамниці. Квартали ділились по професійній ознаці. Окремо оселились ковалі, гончарі, шорники, чинбарі. В 1811 році у Вахнівці з’явилася винокурня Тжечецького. В 1911 році вона вже належала багатому єврею Морейнісу. В містечку два млини (вітряний і водяний), чотири хутори (Бубели, Хархути та інші).
Повинності вахнівських селян у першій половинні XIX століття перераховуються у документі, який дописується 1837 роком: “Помещик Голевський употребляет их (крестян) целую неделю в работы целыми семями, наказывает за самые малые провинности чрезвычайно, да кроме сего даже в праздничные дни велить работать …”
Крім цього вказаний поміщик відібрав у своїх селян 19 моргів орної землі.
Покарання за малу провину становили від 50 до 100 ударів. Крім того, поміщик збільшив побори з селян. Замість 3-5 мотків прядива вимагав 24 мотки на кожну жінку.
Коли ж не вистачало панського прядива, змушував селян докладати свого.
Поміщиком Томашем Фудаковським у 1827 році із володінь Вікентія Вольського вивезено вісім душ селян. Суд відхилив позов потерпілого.
Селяни поміщика Чапліци в 1851 році заборгували своєму панові 1354 карбованці. У середньому за кожен рік на 90 карбованців борг зростав.
Страждали селяни і від стихійних лих. 1860 року зазнали лиха від нападу саранчі. Пан Грамніцький і його селяни потерпіли на 600 карбованців. У 1861 році сплачували державні податки, оброк за землю, за охорону лісу, на утримання місцевих установ, страхування від вогню.
Селяни і міщани містечка Вахнівки ніколи не мирились із своїми пригнобленим становищем. Вони сміливо піднімались на боротьбу. Форми боротьби були найрізноманітнішими. Починаючи із втеч і переходів від “свого” поміщика до збройних виступів.
1837 рік - священик містечка Вахнівки Крубович надіслав заяву повітовому ісправнику, де розповів про звірства поміщика Голевського. По його наказу засікли 70-річного селянина за несплату податків. Син убитого пішов у “біга”. Поміщик не постраждав.
Селяни повідомили повітового ісправника спеціальною жалобою про своє немічне становище. Повідомили такий факт: “Назад тому год, когда Голевский наказывал Ониська – Луківого, у того изо рта начала течь кров, то он принуждал его таковую выпить, что он принужден был делать. После чего полежал немного дома и убежал.” Через жорстоке поводження багато селян повтікало, а ті, що сидять на ґрунті знаходяться без всякого “пропитания”.
З 2 по 7 липня 1856 року в містечках Вахнівка, Прилука, Самгородок селяни відмовлялися виконувати панщину згідно з інвентарними записами та відробляти літні дні. Повітові власті звернулися до Києва з просьбою про присилку солдат.
Протягом 1835–1837 років у поміщика Голевського втекло 17 душ селян.
У 1864 році – власник частини містечка Вахнівки Карл Степанович Драгомірецький висланий у Сибір за участь у польському повстанні.
У 1907 році організовано перший революційний гурток. Активним учасником і фактичним організатором підпільного гуртка був Янкель Драхля. Янкель Драхля з’явився у Вахнівці 27 лютого 1907 року. Офіційно – в пошуках роботи, насправді ж по завданню “Бунду” (соціально-демократична єврейська партія). Драхля народився і жив у м. Одесі. Працював у Білій Церкві та Липовці. Був членом нелегальної профспілки ремісників Липовця.
У Вахнівці навколо Драхлі зібралися люди, невдоволені існуючим ладом, готові виступити на боротьбу із самодержавством. Найближчими соратниками і сподвижниками стали: Янкель Койрех (робітник шорної майстерні), подружжя вчителів Салітерманів, син винокур енного заводчика Волоно Морейніс (гімназист Немирівської гімназії), Зельман (робітник шорної майстерні), Лейба (коваль). Серед заходів проведених організацією можна перерахувати: створення сходок, мітингів (місцем проведення були квартири революціонерів, а іноді й вулиці Вахнівки, Журавський ліс). Сформовано нелегальну бібліотеку, яка поповнювалася із ідентичних бібліотек у м. Вінниці і м. Липовці.
На мітингах обговорювали такі питання: “о гнете капитала, о необходимости рабочим соединится в пофсоюзы, об установлении 8 часового рабочего дня, о бойкотах их. Кроме того, возбуждали против полиции, притесняющую рабочих в угоду капиталистам”.
30 травня 1908 року заступник начальника Головного жамдарського управління Київської губернії полковник Нордберг віддав наказ про арешт Драхлі. Але виконати наказ поліція не встигла – підпільник зник. Його подальша доля невідома.
Ще один учасник визвольно-революційного руху у Вахнівці – Умер Мойсейович Райгородський. У 1906-1908 роках перебував на службі у Царській армії. Канонір артилерійського полку. Служба проходила у м. Богуславі. Там він і вступив у партію есерів. Притягувався до судової відповідальності у справі Харківського комітету партії соціалістів-революціонерів. За браком доказів відпущений. Вийшов у запас і повернувся у м. Вахнівку 11 квітня 1909 року. Умера Райгородського, 24 роки, віддано під нагляд поліції. У жандармів є певні підозри відносно нього. Вони вважають, що він разом із 4 товаришами по партії (ім’я одного відомо - це Михайло Артемчик однополчанин Райгородського і уродженець м. Козятина) приїхав до Києва, де незабаром повинна слухатись справа Харківських соціалістів-революціонерів із судового “присуствия”.
Невдовзі за Умером встановлено «тщательное наблюдение». Добута таким чином інформація дала підстави для проведення обшуку на квартирі Райгородського, після цього його і Агафона Артемчука 18 грудня 1910 року заарештовано і відправлено по етапу у Харківську тюрму для проведеня слідства.
У роки штучного голоду в 1932-1933 роках по неповним і досить приблизним підрахункам (і по свідченням очевидців) у Вахнівці загинуло близько 2,5 тис. чоловік. Більше половини з них – діти.
Як згадка про пережитий жах, до наших днів дійшла назва того місця, де поховані жертви геноциду – «Голодний цвинтар», але знайти могилу тієї чи іншої людини там неможливо. Хоронили всіх скопом, у кілька великих ям.
Старенька бабуся Настя Кривак у відповідь на прохання розповісти про великий голод, закрила очі і промовила втомленим голосом: “Згадувати страшно, таке там тоді було…! Працювала я тоді санітаркою в місцевій лікарні, нам видавали пайки, а люди пухли з голоду. Бувало зайдеш у палату, а люди кричать “їсти! Їсти..!” І давали … Але не вистачало.
Нову партію привезуть на возі, а в лікарні місця немає, то їх ще живих – на цвинтар. Хто ще може, говорить: “Люди добрі, я ще живий” а візники відповідають: “до цвинтара помреш” і в яму кидали, а вони ще ворушились”.
Плахотнюк Олександра Миронівна згадує: “…почали забирати в людей все, що в них було, останні крихти хліба, останній горщик крупи, зерна, все забирали. Їли млинці з гречаної полови, копали коріння з блекоти, перекопували городи, шукаючи торішню гнилу бараболю. Люди їли людей. Матері дітей…. Люди з голоду пухли і вмирали, а хто ще міг ходити йшли на цвинтар і їли вмерлих. Ті люди, які їли людей довго й самі не жили – вмирали…”
21 липня 1941 року фашистські загарбники увійшли до села. Жителі села брали участь у боях за Ленінград (І.Ю. Голуб, З.І. Замримуха, П.І. Сторожук, І.С. Побережець), Москву (І.Я. Орел, С.К. Панасюк, І.К. Євич), Сталінград (Я.А. Шевчук), Курськ (Г.Г. Сорока). Медаль «За взяття Берліну» отримали В. Пудзірей та О. Вишник. У селі діяла підпільна група під керівництвом І.В. Гошлі. Директор школи Костюк був районним провідником ОУН.
На війні загинуло понад півтори сотні вахнівчан. Ще близько п’яти сотень мирних жителів переважно єврейської національності розстріляно біля стадіону і у Журавському лісі. У березні 1943 року поліцаї убили організатора Липовецького підпілля О.Д. Кукурузу. Більше 80 мешканців села погнали на примусові роботи.
Пізніше голова сільської ради Мазур звітував: Дії партизан у другій половині 1943 року заставили втікти коменданта, старосту, поліцаїв у Липовець, а староста общини ховався, не ночуючи вдома. Село було у владі народу. У цей час було обезброєно коменданта, старосту, 3-х поліцаїв і 2-х німців, підірваний двигун МТС».
Під час відходу німців 1-4 січня 1944 року партизани прийняли бій у селі. Коли німці 6 січня 1944 року знову ввійшли в село, то спалили партизанські дільниці, 76 дворів та розстріляли 56 чоловік, у т.ч. дітей та жінок, деяких розривали гранатами.
Під час визволення с. Вахнівка боєць РСЧА написав листа: «Я борюсь за визволення Вахнівки і коли мене уб’ють, то згадайте про мене». Він поліг за визволення Вахнівки, де й похований…
Партизан … Леонід своїм кулеметом прикривав підхід регулярних частин РСЧА, де був убитий німецькою кулею, він похований у цьому селі».
13 березня 1944 року село визволено від фашистських загарбників. Про ту подію згадував її учасник В.М. Філіпенко: «Була рання весна, березень місяць. У Вахнівку бійці ввійшли з боку Зозівки. Навколо багно, бездоріжжя. Мій танк перший увірвався в село. Німці чинили шалений опір, але під натиском Радянської армії відступили. І з нашої сторони були втрати. Всіх загиблих поховали на сільському кладовищі». На могилі командира мінометної роти, старшого лейтенанта Т.В. Жучкова встановлено пам’ятник, на якому викарбувано список загиблих при визволенні села.
За роки фашистської окупації зруйновані колгоспи, школа, лікарня, амбулаторія, аптека, МТС та магазини, нанесено на суму 4006869 карбованців.
Після війни свого трактора відкопав механізатор К.І. Шайдюк, який відремонтували у Вахнівській МТС. Нині він знаходиться в обласному краєзнавчому музеї. Спільними зусиллями відбудували школу, яку після війни очолював Л.М. Ромоданов.
У 1950-ті роки у Вахнівку прибули тридцятитисячники О.П. Гук та А.З. Клекіт. Житель села Г.Т. Стадник був у числі першоцілинників.
У 1960-ті роки головою укрупненого колгоспу «Росія» був О.П. Гук. За його ініціативою у селі збудували сучасну середню школу, тваринницькі ферми, будинок культури в Жураві і краєзнавчий музей. Широкого резонансу набув вчинок учителя-фронтовика О.Г. Бубели, який відкрито виступив проти вводу військ у Чехословаччину.
У 1980-ті роки у Вахнівці діяв тваринницький комплекс, де утримувалося 9 тисяч голів худоби й щорічно вирощувалося 20 тис. ц м’яса. Головою колгоспу був В.П. Дармограй, за якого місцева футбольна команда брала активну участь у районних першостях.
Делегатами партійних з’їздів були передовики З.П. Лисак – оператор відгодівлі ВРХ та С.В. Магдич – механізатор, Герой Соціалістичної Праці кавалер орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знаку Пошани».
У час відродження незалежності України місцевий лікар Василь Васильович Плахотнюк розповсюджував листівки Народного руху. За підтримки новообраного сільського голови Володимира Івановича Конєва збудовано церкву, а при його наступниці Ганні Федотівні Нагорній відкрито меморіал пам’яті жертв Голодомору на Голодному цвинтарі.
Окрасою села є місцевий музей, що розташований у центрі села.
Автобусна зупинка
Адміністративна будівля старостинського округу
Братська могила та самоходка ІСУ-152 мм ("Звіробій")
